Що вони роблять в університеті? або Право на деградацію

У тролейбусі «одиничці» не те що стати немає де, там і дихати немає чим. Щойно закінчилась друга пара – студенти повертаються до гуртожитків. Притискаюсь до вікна на середній площадці – їхати ще десять зупинок, тому треба вмоститися зручніше. Мене обступає гурт студентів і вже через кілька хвилин я розумію, що потрапила до дуже цікавого колективу.

Серед тих, з ким мені доведеться їхати до Мікрорайону, троє дівчат та двійко хлопців. На вигляд – курс другий-третій, по говірці одразу чути – з західної Буковини, ближче до Карпат. Дівчата одягнуті яскраво, з натяками на легку еротику – не дивлячись на перший день весни, у однієї біліє поперек з-під куценької курточки, інша – виставляє напоказ ноги у прозорих панчішках та коротесенькій спідничці. Хлопці особливо увагу не привертають. Хіба що, відсутністю сумок, де могли б поміститись зошити чи підручники. Говорять голосно, так, аби чув увесь тролейбус, при цьому не забувають жувати жуйку, плямкаючи і демонструючи усім навколо, як вона перекочується між зубами.
Усе починається з обговорення двох пар, які вони щойно відсиділи. Сан-Паулу, за їх словами, стає столицею Мексики, яка, чомусь, зсувається до Південної Америки. Зачувши такі новини, одразу ж нагострюю вуха. Наступної «перлини їхньої думки» довго чекати не довелось. Проїжджаємо Сорбонну, і тут Коротенька спідничка видає: «Не понімаю, для чого нам на геофаці мова? Я сюди приїхала на туризм вчитись, а не всілякі там орфографії!» «Ага, і тєм боліє ше вірші вчити і здавати. Ніби мені той Рильський і цей, як його, колись понадобиться», -  бурхливо підтримують її друзі. Після цього, розмова плавно переходить на музику.
Одразу скажу, що я не маю нічого проти Бахті, Гуфа, Насті Камєнскіх та інших представників сучасної «поп-культури», але слухати про те, як «класно він переробив пєсню з сумерків» вище моїх сил. Упускаю частину розмови про «файного Едварда Каллєна» і одразу переходжу до найцікавішого.
— А ви знаєте? У Черніуці приїхають «Ночниє снайпери»! – повідомляє Куценька курточка.
— Це ті де вокалістка Земфіра? – перепитує хтось із хлопців.
— Та да, вона ше тренер у «Голосі країни».
Оце так новина! Відколи Арбеніна встигла стати Земфірою? Та дівчатам вже не до того – далі розмова ведеться про домашнє завдання.
— Ти з німецкої шось вчіти будеш?
— Нє, я на англійську хожу. Але вчити не буду, бо не понімаю. У нас в школі англійської не було.
І в їхніх руках майбутнє українського туризму!
Чомусь, стає дуже соромно за нашу країну, а потім навіть сумно. Університети рік за роком випускають в світ тисячі студентів, коло інтересів яких обмежене популярними аудіо записами в соцмережах та обговореннями чергової частини «Сутінків». І що вже говорити про володіння іноземною мовою, якщо вони й своєї вивчити не можуть? А може й не хочуть. А навіщо? Батьки, хто як може, проплатять п’ять років за навчання, а потім… Це вже як карта ляже.
Під’їжджаємо до зупинки. Мої супутники, голосно сміючись виштовхуються на вулицю і зникають у натовпі. А я так і стою біля вікна з однією лише думкою в голові: що вони роблять в університеті?