Чи доцільно вважати гомосексуалізм проявом девіації?

Якось, на соціології, вивчаючи тему «Девіантна поведінка», я зіткнулась з тим фактом, що багато науковців приписують до форм девіації гомосексуалізм. З особистих причин я вирішила дослідити, чи доцільно називати нетрадиційну сексуальну орієнтацію девіацією.
Як відомо, соціальна девіація (лат. deviatio, від лат. devio — відхиляюсь) — широкий спектр відхилень поведінки особистості від традиційних у даному суспільстві нормативів поведінки. Звідси, девіантна поведінка (відхильна поведінка) — поведінка індивіда або групи, яка не відповідає загальноприйнятим нормам, внаслідок чого відбувається порушення цих норм. Головним у цьому визначенні є поняття «відхилення від норм». Спробуємо розібратися, які ж це норми.
Норма соціальна — система уявлень, що становить певний шаблон поведінки, що розділяється членами соціальної групи і необхідний для здійснення сумісних узгоджених дій.
Соціальні норми — це правила вироблені суспільством, чи групою людей у процесі їхньої життєдіяльності. Соціальні норми поділяються на моральні, правові, релігійні, корпоративні, сімейні, естетичні. Також до соціальних норм відносять звичаї та традиції.
Тепер спробуємо зрозуміти, яким нормам, на думку науковців, суперечить гомосексуалізм. Для цього даємо його визначення: Гомосексуалізм, також гомосексуальність (грец. homois — подібний і лат. seksus — стать) — одна з форм сексуальної орієнтації людини, стан людини, яка пов'язує свою психоемоційну і сексуальну сферу із особами своєї статі.
Слова «сексуальний» та «психоемоційний» співвідносить гомосексуалізм перш за все з моральними, релігійними та правовими нормами, а також зі звичаями. (Я свідомо уникаю тут обговорення естетичних норм, посилаючись на тисячі творів мистецтва, створених про гомосексуалістів, гомосексуалістами і для гомосексуалістів). Сімейні норми я відкидаю, оскільки гомосексуалісти в Україні законодавчо не можуть створювати сімей, а тому брати участь у формуванні сімейних норм.
Як же порушуються норми моралі?
Норми моралі (моральності) — правила поведінки, які склавшись у суспільстві, виражають уявлення людей про добро й зло, справедливість й несправедливість, борг, честь, достоїнства. Дія цих норм забезпечується внутрішнім переконанням, суспільною думкою, заходами суспільного впливу.
Виходячи з цього, потрібно зрозуміти, є гомосексуалізм добром чи злом. Ці дві категорії перебувають у сфері філософії і є надзвичайно розмитими. Для одних щось є добром, для інших злом. Спробую методом спростування довести, що гомосексуалізм не є злом.
Зло — погане, протилежність добру, означає умисне, усвідомлене заподіяння кому-небудь шкоди, страждань; все, що викликає в нас незадоволення, огиду, або взагалі оцінюється нами негативно і протиставляється благу.
Отож, виникає кілька запитань: чи заподіюють гомосексуалісти УМИСНУ шкоду комусь, і хто такі МИ?
Відповідь на перше запитання – ні. Через гомосексуальну статеву орієнтацію страждають виключно гомофоби, які з якихось особистих причин вважають, що чийсь прояв любові заподіює їм шкоду.
Відповідь на друге запитання: люди. Нас ДУЖЕ багато. Цілих 7 млрд. Аби подивитись, чи «МИ» вважають гомосексуалізм огидним, чи викликає він у «НАС» незадоволення, я провела опитування у соціальній мережі, в результаті якого з’ясувалось, що з 257-ми опитаних 144 (а це 56%) вважають гомосексуалізм прийнятним. Отже думка «НАС» зрозуміла.
Таким чином, я спростовую те, що гомосексуалізм порушує норми моралі.
Щодо релігійних норм, то тут все набагато складніше. Настільки складно, скільки існує в цьому світі релігій. Оскільки провідною релігією в Україні є християнство, то я проаналізую саме його.
Цитата з Вікіпедії:
«Доводи прихильників гріховної оцінки гомосексуальних зносин спираються на інтерпретацію певних епізодів Святого Письма. Однак, у багатьох випадках таке ж різке неприйняття поширюється у цих книгах і на вчинки, які сьогодні в рамках християнства сприймаються як цілком прийнятні — наприклад, на вживання в їжу тваринного жиру, крові і виготовлених з них блюд (Левіт 3:17, 7: 23-27 та ін.), «зайця, бо він жує жуйку, та не має розділених копит» (Левіт 11:6), а також свинини, страусятини, м'яса тушканчика, нетопира і ряду інших тварин (Левіт 11:4-19), на носіння одягу, пошитого з тканин різного походження (Левіт 19:19), на підстригання бороди (Левіт 19:27), тощо
Прихильники ліберальної позиції вважають, що засуджувальне ставлення до гомосексуальної активності було культурно обумовлено й у наш час застаріло, подібно до того як застаріли багато інших явищ, про які Біблія говорить як про прийнятні і навіть санкціоновані Богом в умовах стародавнього світу: геноцид (Чис. 31:15-17, 1Цар. 15:3), дискримінація хворих і расизм (Лев. 21:17-23, Втор. 23:1-3), рабство (Лев. 25:44-46, Еф. 6:5), націоналізм і ксенофобія (Єздр. 9:1-3, 10:10-11, 13:23-30), жіноча дискримінація (Чис. 31: 18, 1Кор. 11:9-10, 14:34-35, Еф. 5:22), заперечення свободи совісті (Втор. 7:2-5, 13:6-16, Пс. 138:21-22).
Також, праці ліберальних богословів показують, що християнський спосіб концептуалізації не обов'язково передбачає засудження гомосексуальності як гріха. Головний акцент християнства полягає у тому, що виконанням морального закону є любов (Рим. 13:10), а заповіді Ісуса не засуджують гомосексуальність. Саме з таких позиції вони і відсівають будь-які ситуативно-історичні прояви нетерпимості. <…>
Деякі християнські конфесії (перш за все, ряд течій протестантизму) вважають заборону на гомосексуальність настільки ж застарілою і такою, що підлягає скасуванню, наскільки — заборону на поїдання кров'яної ковбаси. Також дослідники відзначають наявність у Старому Заповіті декількох історій, що можуть бути потрактовані як гомосексуальні. Серед них згадують, як правило історії Давида та Йонатана, Рут і Наомі, розповідь про прихильність начальника євнухів царя вавилонського до пророка Даниїла. <…>
Слід також наголосити, що у сучасних західних країнах, заборони, що накладаються тією чи іншою релігією, мають діяти у сфері релігії, але не стосуються науки та держави. Претензії церкви на ідеологічну та моральну монополію у сучасному суспільстві суперечать принципу відділення церкви від держави. З цього приводу слід нагадати, що у Конституції України існує стаття 35, де зазначено:
«Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої…
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова…».»
І ще один промовистий приклад: У 2008 році Католицька церква виступила із заявою, в якій «настійно закликає держави покінчити з кримінальним переслідуванням [гомосексуальних осіб]», назвавши це «грубим порушенням прав людини». У грудні 2009 року Католицька церква виступила проти всіх форм насильства щодо осіб гомосексуальної орієнтації і заявила, що з цим необхідно боротися на всіх рівнях і особливо на рівні державному. Через кілька днів після цієї заяви католиків так само і Патріарх Російської православної церкви Кирило на зустрічі з генсеком Ради Європи заявив, що церква не підтримує репресій щодо гомосексуалістів.
Отже, релігійні норми – поняття настільки ж розмите й неточне, як і категорія зла. Трактувати їх можна із сотень різних позицій. Моя позиція є такою: гомосексуалізм порушує не стільки релігійні норми, скільки ті, які впродовж двох тисячоліть силоміць нав’язувала нам церква.
Щодо правових норм, то тут наводжу сухі факти:
Протягом ХХ ст. антигомосексуальні закони було скасовано у Ватикані (1929), Польщі (1932), Данії (1933), Філіппінах (1933), Уругваї (1934), Ісландії (1940), Швейцарії (1942, у тих кантонах, що ще мали статтю), Швеції (1944), Португалії (1945, але знову ненадовго, і третій раз, остаточно — у 1983), Греції (1951), Таїланді (1956), Ізраїлі (1963), в Англії й Уельсі (1967), Канаді (1969), Австрії (1971), Фінляндії (1971), Норвегії (1972), Мальті (1973), Австралії (1975—1997, залежно від адміністративної одиниці), Іспанії (1979), Шотландії (1980), Північній Ірландії (1982), Новій Зеландії (1986), Ірландії (1993), Сербії (1994), ПАР (1994), Албанії (1995), Македонії (1996), Румунії (1996), Боснії та Герцеговині (1998), Кіпрі (1998), Сан-Марино (2001) та ін.
Серед соціалістичних країн Польща у 1948 р. підтвердила відсутність антигомосексуального законодавства, у В'єтнамі його ніколи не існувало, інші ж країни його скасували: Східна Німеччина (поетапно — 1950, 1968), Угорщина (1962), Чехословаччина (1962), Болгарія (1968), Хорватія, Чорногорія, Словенія і Воєводина (1977), Куба (1979; у 2010 р. Фідель Кастро офіційно вибачився перед ґеями), Китай (2001).
Після розпаду СРСР скасували антигомосексуальне законодавство Україна (1991), Латвія (1992), Литва (1993), Росія (1993), Білорусь (1994), Молдова (1995), Казахстан (1998), Киргизстан (1998), Таджикистан (1998), Азербайджан (2000), Грузія (2000), Вірменія (2002).
Нині в Європі не існує країн, що кримінально переслідують одностатеві стосунки.
Навіть не потрібно коментувати.
Тепер перейдемо до звичаїв.
Звичай — це основна форма регулювання поводження, правила поведінки, які склалися внаслідок їх практичного застосування протягом тривалого часу серед людей і уособлювали собою підсумок історичного досвіду та зародки майбутнього.
Тут потрібно заглибитись в історію, адже саме історичний досвід дозволяє говорити про звичаї в певному суспільстві. Я омину світову історію гомосексуалізму, і зупинюсь виключно на Україні.
«Від стародавніх греків гомосексуальність перекочувала до римлян на заході і до скіфів і сарматів на сході. Батько історії Геродот двозначно оповідає про скіфських женоподібних провісників долі, а золоті прикраси з курганів зберегли для нащадків пікантні сценки відпочинку скіфських воїнів. Стародавні слов'яни, зважаючи на географічне положення, трохи пізніше познайомилися з содомським гріхом, але те, що гомосексуальність існувала у їх середовищі як звичайна статева дія між партнерами, сумніву не підлягає. <…>
Як зазначив В. Розанов у другій редакції своєї книги «Люди місячного світла» (1913), приклади гомосексуалізму можна знайти вже в літературі середньовічної Русі. В «Оповіді про Бориса і Гліба „(11 ст.), При описі вбивства князя Бориса поплічниками його єдинокровного брата Святополка Окаянного, згадується його улюблений “отрок, родом Угрин „(тобто угорець), на ім'я Георгій. Борис “возложил „на Георгія виготовлене для нього золоте намисто, тому що любив його “паче меры». Коли вбивці прокололи Бориса мечами, Георгій «повергся» на його тіло, кажучи: «а не остану тебя, господин мой драгый! Да идеже красота тела твоего увядаетъ, ту и азъ съподобленъ буду животъ свой съконьчати». Після такої заяви Георгія закололи і викинули з намету. Пізніше вбивці не змогли впоратися з застібкою золотого намиста, подарованого Борисом Георгію, і, щоб ним заволодіти, відрубали голову Георгія і закинули її так далеко, що не можна було возз'єднати її тілом для християнського поховання.» (взято  звідси)
«Якщо звернутися до періоду козацтва, то тут логіка підказує, що за браком жіноцтва козаки мусили шукати якісь замінники. Особливо цікаво під цим кутом зору можна розглянути побратимство. У Яворницького знаходимо досить прозорий натяк «щоб полегшити труднощі своєї одинокої долі, щоб мати якщо не супутниць, то супутників життя, запорізькі козаки часто зверталися у себе до так званого побратимства» (Д.Яворницький, "Історія запорізьких козаків", т.1, с.182). Далі йдеться навіть про те, що для побратимства навіть існував церковний обряд. То, можливо, ще задовго до визнання гомосексуальних шлюбів в Європі, в Україні давно існував їхній прототип?
Адже власне соціальна функція побратимства недостатня для пояснення цього феномену — дружні стосунки можливі з кількома особами, тоді як побратимство передбачає лише стосунки двох. Знову ж таки, Яворницький дає досить цікаве пояснення: «січовий козак як людина мав душу й серце, відчував потребу когось любити, до когось прихилитися; але любити жінку він не міг, отож „прихилятися“ слід було до такого ж „сіроми“, як він сам» (там же).» (взято тут)
Гомосексуалізм існував у різних проявах в усіх країнах, і Україна не є виключенням. Сексуальні стосунки між особами однієї статі не були запозичені нещодавно українцями з інших культур, а існували на території України більше тисячі років. Таким чином, я вважаю що гомосексуалізм не перечить звичаям українців, хоч і не є настільки поширеним, як у далекосхідних (Японія, Тайвань) чи європейських (Бельгія, Нідерланди) країнах.
Ми дійшли до того, що гомосексуалізм не відхилюється від більшості соціальних норм, які сформувались в українському суспільстві. А тому його трактування як девіації, тим більше як такої, що потребує контролю, я вважаю неправильною.
Я швидше вважатиму девіантами тих, хто, будучи засліплений тваринною ненавистю, агресивно ставиться до представників сексуальних меншин.
В кінці кінців, ми ж закохуємось не в член чи у вагіну, а в людину, як особистість.