Видихи динозавра
Він живе серед нас, а його життя – у віршах. Він пише життя видихами, а дихає життям. Такі враження залишились у мене після прочитання збірки «Динозавр» Павла Коробчука.
Його поезія – це споглядання на пережите крізь мереживо прожитих років. Кожна стрічка – ніби висновок, підведений під чиїмось (його?) життям.
Коробчук не обмежує себе темами. Він — наче універсальна енциклопедія – думки у розрізі, стосунки у розрізі, заспиртовані почуття, якесь сміття, поезія і, коли здається, що вже досить, виявляється, що «а я еще и крестиком вышивать умею», і «вірші ні про що» писати.
Читаєш його вірші – ніби випиваєш одним ковтком все горнятко чаю – з цукром/молоком/корицею, — кому з чим подобається. Читаєш вдруге – осмислено, смакуючи кожним словом – починаєш відчувати крізь цукор/молоко/корицю гіркий присмак чаїнок. За третім разом ти вже знатимеш сорт чаю (для когось це буде зовсім новий, екзотичний смак, до якого ще потрібно звикнути). Його метафори – непомітні на перший погляд, — гладенько, без щербатих виступів лягають у загальну фактуру вірша, прокладаючи швидкісну трасу від першого до останнього слова. І не важливо, чи це рима, чи верлібр, — слова наздоганяють одне одного, складаючись у просту математику поезії (життя).
Коробчук грається із віршуванням, нівелює граматику, — у нього власний розмір, власні розділові знаки, власні власні назви (тавтологія, та по-іншому не скажеш). «я – його. кинула першою.»
«Знавець жіночих душ» назвала б я його, та знаю про нього рівно стільки ж, як він про жіночі душі. Хоча спроби залізти у жіночу шкіру закінчились доволі-таки непоганими рядками.
Є у збірці вірш, який, мабуть, варто було б зробити програмним у школі, а може й обов’язковим для вивчення. Мова йдеться про антологію письменників, такий собі скорочений курс критики української літератури початку третього тисячоліття – «нерозстріляне виродження». Кілька слів – і характеристика готова (а ось думка самих авторів про їхню характеристику – це вже інша розмова. Коробчук написав, а проблеми індіанців, як то кажуть, шерифа не хвилюють).
Ось так тримаєш у руках «Динозавра» — ніби авторський колаж із фото чийогось життя, доповнений аплікаціями з журналів, квитками на потяг, обгортками цукерок і презервативів і акуратно прикріпленим поверх всього запрошенням на чиїсь похорони.
«Адже цілком можливо,
що найближчі прогнози
погоди будуть жахливі,
тобто декому вже непотрібні.
Бо яка різниця, стосовно вічності, —
ховають тебе в квітні,
чи в січні?»
Його поезія – це споглядання на пережите крізь мереживо прожитих років. Кожна стрічка – ніби висновок, підведений під чиїмось (його?) життям.
Коробчук не обмежує себе темами. Він — наче універсальна енциклопедія – думки у розрізі, стосунки у розрізі, заспиртовані почуття, якесь сміття, поезія і, коли здається, що вже досить, виявляється, що «а я еще и крестиком вышивать умею», і «вірші ні про що» писати.
Читаєш його вірші – ніби випиваєш одним ковтком все горнятко чаю – з цукром/молоком/корицею, — кому з чим подобається. Читаєш вдруге – осмислено, смакуючи кожним словом – починаєш відчувати крізь цукор/молоко/корицю гіркий присмак чаїнок. За третім разом ти вже знатимеш сорт чаю (для когось це буде зовсім новий, екзотичний смак, до якого ще потрібно звикнути). Його метафори – непомітні на перший погляд, — гладенько, без щербатих виступів лягають у загальну фактуру вірша, прокладаючи швидкісну трасу від першого до останнього слова. І не важливо, чи це рима, чи верлібр, — слова наздоганяють одне одного, складаючись у просту математику поезії (життя).
Коробчук грається із віршуванням, нівелює граматику, — у нього власний розмір, власні розділові знаки, власні власні назви (тавтологія, та по-іншому не скажеш). «я – його. кинула першою.»
«Знавець жіночих душ» назвала б я його, та знаю про нього рівно стільки ж, як він про жіночі душі. Хоча спроби залізти у жіночу шкіру закінчились доволі-таки непоганими рядками.
Є у збірці вірш, який, мабуть, варто було б зробити програмним у школі, а може й обов’язковим для вивчення. Мова йдеться про антологію письменників, такий собі скорочений курс критики української літератури початку третього тисячоліття – «нерозстріляне виродження». Кілька слів – і характеристика готова (а ось думка самих авторів про їхню характеристику – це вже інша розмова. Коробчук написав, а проблеми індіанців, як то кажуть, шерифа не хвилюють).
Ось так тримаєш у руках «Динозавра» — ніби авторський колаж із фото чийогось життя, доповнений аплікаціями з журналів, квитками на потяг, обгортками цукерок і презервативів і акуратно прикріпленим поверх всього запрошенням на чиїсь похорони.
«Адже цілком можливо,
що найближчі прогнози
погоди будуть жахливі,
тобто декому вже непотрібні.
Бо яка різниця, стосовно вічності, —
ховають тебе в квітні,
чи в січні?»
2 коментарі