Андрій Гречанюк: "Я малюю для задоволення"

Андрій Гречанюк – один із тих художників, хто ілюструє книги буковинських письменників. На його рахунку вже понад двадцять проілюстрованих видань. Чимало молодих та іменитих письменників воліють, аби саме його малюнки прикрашали сторінки творів, адже його роботи – переплетіння реальності й фантазії, сюжету і унікального авторського бачення. «Знавець книжкових душ» Андрій Гречанюк розповідає про свої починання та здобутки.
 


Майстер корабля
— Малювати я почав дуже рано. Особлива пристрасть у мене була до зображення кораблів, — розповідає Андрій Юрійович. — Як правило, то були вітрильники, але дуже дивних форм. Часто люди, яким потім показував ті малюнки, не розуміли, що то таке, і мене це дуже ображало. З кораблями пов'язана й моя перша життєва трагедія. У підготовчому класі у нас були новенькі дерев'яні парти, й допоки всі діти вчилися писати й читати, я, позаяк вже все те знав, сидів й вишукував у структурі дерева різні образи – знаходив багато кораблів, літаків, танків – і все це прописував кульковою ручкою. Але коли наприкінці навчального року це побачила Олександра Василівна, моя перша вчителька, то покликала маму, і всі мене «дружно» насварили. То було моє перше фіаско, яке сильно врізалося мені в пам'ять.
— Ваш батько також мав талант художника. Він допомагав Вам вчитись малювати?
— Так, батько привчав мене до того, щоб я набивав собі руку перемальовуванням. Бо ж фантазія – вона безмежна. Якось я почав перемальовувати з однієї книжки палац купця – приходив зі школи, робив уроки, а потім сідав, і з якимось благоговінням починав малювати. Але так я той палац і не домалював – довелось закінчувати батькові. Я ж з іншого боку цього ватману намалював здоровенний корабель.
— Як у школі ставилися до Вашої творчості?
— У школі я постійно брав участь у всіх художніх конкурсах. Переважно малював олівцем, бо фарбами у мене не зовсім виходило. Тому на конкурсах діти, які малювали фарбами, займали призові місця, бо їхні малюнки, порівняно з моїми, були яскраві, а не сірі. Та в 10 класі на одному з конкурсів я зробив малюнок на листку формату А3, який наш вчитель географії відзначив поза конкурсом. Цей малюнок був зроблений на товстому акварельному папері кульковою ручкою, яка не писала. Я продавив «борозни» малюнка, а потім зверху затер олівцем. Цей малюнок й досі зберігається в школі.
 


«Я ілюструю книги не за гроші...»
У мистецьких колах Ви відомий радше як ілюстратор. А до чиєї книги Ви вперше зробили ілюстрації?
— У 1998 році, коли навчався в університеті, моя однокурсниця Інга (тепер – моя дружина) познайомила мене з письменником Романом Прохаруком. Він запропонував мені проілюструвати дитячу книжку Івана Шевченка «Пригоди Русалика». Роман дав мені машинопис і два місяці часу, щоб я зробив малюнки. Тоді навіть не уявляв, як потрібно було правильно малювати ілюстрації. Пам'ятаю, Роман запропонував мені вперше зробити малюнки не олівцем чи ручкою, а пером. Через півроку в Києві у «Будинку письменника» була презентація цієї книги. Який же шок я відчув тоді, коли підійшов Роман Прохарук і дав мені 50 доларів і 50 примірників авторської книжки. На той час це були величезні гроші! Я тоді в такій ейфорії був! За свій перший авторський гонорар купив усім подарунки – татові, мамі сестрі й Інзі. Залишилось у мене гривень сто, і я вирішив купити гелеві ручки.
— Книги яких буковинських авторів Ви ілюстрували?  
— Дуже багато чернівецьких письменників пропонували ілюструвати їхні роботи. В основному це було не за гонорар, а за «просто так». Спочатку проілюстрував збірку новел свого вчителя Ярослава Вишиваного, потім був Володимир Вознюк, і так пішло-поїхало. На прохання Романа Прохарука проілюстрував ще три дитячі книжки. Щоправда, не всі книги видались, але ілюстрації я досі зберігаю. Василю Кожелянку ілюстрував роман «Третє поле», але видавець чомусь видав книгу без моїх ілюстрацій. П'ять років тому я зустрівся з чернівецьким видавцем Василем Дроняком, який запропонував ілюструвати книги Мар'яна Лазарука та Христі Венгринюк.
 


«Малювання для мене – своєрідна медитація»
— Окрім ілюстрацій, малюєте власні картини?
— Я багато малюю для себе. Це певний спосіб втекти від нервів, від проблем. Для мене це своєрідна медитація. У мене є вдома з десяток малюнків, решту пороздаровував.
— Ваші роботи – це переважно графіка. А чи пробували колись малювати фарбами?
— Я фарбами почав малювати останні кілька років, хоча перший мій «фарбовий досвід» — це 1994 рік, коли ми робили в квартирі ремонт. Було дуже багато червоної фарби для підлоги й білої для вікон і дверей. Я почав малювати на шматку картону, який знайшов біля сусідів (вони тоді купили холодильник і від нього залишилась коробка). Я намалював вазу з квітами, розвівши в різних пропорціях червону і білу фарби. Пізніше сусід віддав мені ще півбанки синьої фарби. Я тоді зробив кілька малюнків.
Колись я вирішив намалювати Римську П'єту старими олійними фарбами мого батька. З цим пов'язаний один кумедний випадок – я вчився малювати на прес-картоні, і коли мені потрібно було зробити світліший відтінок, починав доливати олії. Послуговувася практикою акварелі: щоб зробити світліше – треба долити більше води. Я не знав, що потрібно було просто додати білила. Так у мене було 3 олійні картини, які я згодом теж роздарував. Є ще кілька, які малював аквареллю, гуашшю, але в основному займаюсь графікою. Вона мені подобається тим, що як тільки з'явилось натхнення – ти можеш сісти і малювати. Зазвичай малюю гелевими ручками. В Інтернеті знаходжу багато прекрасних картин, намальованих різними ручками. Це викликає у мене бажання зробити щось подібне.
— Ваші роботи унікальні за своїм стилем. Як Ви самі його називаєте?
— Дружина називає мої малюнки «асоціативним стилем», тому що я ніколи не малюю навмисно. Я малюю «те, що вийде». Навіть коли роблю ілюстрацію до твору, то намагаюсь об'єднати кілька елементів в один малюнок – зробити колаж. Це в мене почалось з ілюстрацій до книги коломийського письменника Василя Лящовського «Ми з вулиці Оптимістів». Коли читаю поезію, виникає багато образів, але найяскравіший – один, який, зазвичай, і стає ілюстрацією. Але саме в Лящовського я вперше почав малювати асоціативні, колажні малюнки. У таких малюнках виникає багато образів, яких у новелі немає, але вони органічно вклинюються в загальну картину. Вони там не зайві – підсилюють малюнок. Читач, по-перше, бачить те, що показав автор, а по-друге – бачить ще те, що побачив хтось, окрім автора.
Зробивши кілька таких асоціативних малюнків, я зрозумів, що вони починають жити власним життям. Твір письменника – це одне, а малюнок – це зовсім інше. Через малюнки я намагаюсь переказати сюжет, але крізь призму свого розуміння, свого сприйняття, так як я це бачу.
— У Ваших роботах зустрічається чимало фольклорних мотивів, орнаментики. З чим це пов'язано? 
— Я надаю орнаментам дуже великого значення. Вони тисячі років несли якесь смислове навантаження. В них закладена інформація, яку ніхто не може осягнути, пояснити. У мене є бажання підтримати цю мудрість далі, бо вона зараз занепадає. Етнографічний елемент культури повинен зберігатись. До того ж хочу вплести орнамент у щось сучасне – вишиванка повинна жити навіть на футболках.
— Що Вас надихає на творчість? Звідки черпаєте натхнення?
— Мене завжди надихають люди. Щодня я бачу когось, хто випадає з загальної маси. Кожна людина – оригінальна, кожна – особистість, але коли ми виходимо на вулицю, ми ні на кого не зважаємо, ми самі стаємо масою. До прикладу, якось восени, в дощ, я побачив хлопця, трішки «бомжуватого» вигляду, який переносив через дорогу покинуте цуценя. Мене це дуже потрясло. Прийшовши додому, я одразу накидав ескіз. Одного разу побачив на вулиці молодого пса, який грався сам із собою. Мені здалось, що він уявляє, ніби з кимось грається. Ще один яскравий спогад – здоровенний чорний крук, який наче говорив до мене. Він був такий поважний, і коли я до нього заговорив – він не втік, а лише сказав у відповідь «Кру-кру».
Дуже багато вражень беру з книг, фільмів, а також, коли спілкуюсь зі своєю дружиною.
— До речі, Ви викладаєте на філологічному факультеті Чернівецького національного університету. Чи надихає Вас студентство на творчість?
— Образи студентів, як на мене, перебувають на межі комічного і трагічного. Я часто дивуюсь зі студентів – вони ніби й дорослі люди, але інколи поводяться зовсім по-дитячому. Я малював студентів лише раз – зобразив День народження у гуртожитку медінституту. Вийшов дуже комічний малюнок – такий собі збірний студентський образ.
— Ви з дитинства малюєте, проте маєте філологічну освіту. Чому ж не вступили до художнього училища?
— Це все мій тато. Він захотів, щоб я вступив до університету. Я ж хотів навчатись у Вижницькому училищі. Зараз трохи шкодую, бо є багато речей, яких я навчився шляхом спроб і помилок, а не почув про це від вчителів.
В образотворчому мистецтві кожен бачить один і той самий образ по-різному, в цьому й відмінність образотворчого мистецтва від мистецтва слова. Коли хлопець каже дівчині: «Я тебе кохаю», то це звучить так само, як і 300 років тому. Але якщо сотні людей дати олівця і попросити це намалювати — кожен намалює щось інше, своє. Проте лише у декількох зображене буде цікавим. Так само зробити ілюстрацію до твору зможе не кожен. Є ілюстратори, руки яких Бог потримав у своїх долонях, – вони не тільки створюють цікаві образи, а й майстерно передають їх у своїх малюнках.
— Що Ви хочете сказати через свої малюнки? 
— Я не знаю. Нічого не хочу сказати. Я просто собі малюю, от і все. Як казав відомий герой з «Мушкетерів» Партос: «Я б’юся тому, що я б’юся». Так і я малюю для власного задоволення.
 

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте