Мотив смерті у оповіданні Харукі Муракамі «Пейзаж з праскою»

Днями я готувала тези на студентську конференцію і мені довелось перечитати «Пейзаж з праскою» Харукі Муракамі. І от що я помітила – чим більше перечитуєш його тексти, тим більше помічаєш прихованих деталей, дрібних, майже непомітних, але з кожним разом вони ніби заново складаються у картинку, все більшу, все яскравішу, створюючи нові смисли, приховані для неуважного читача. Кожне слово, фраза відіграють важливу роль, — упустиш хоч одне, і вже не зможеш пірнути  ще глибше.  Ці роздуми спонукали мене опублікувати перший, не скорочений варіант статті, де я аналізую мотив смерті у розповіді «Пейзаж з праскою».

 

«Ти, Дзюн-тян, коли-небудь задумувалась про свою смерть?»

Мотив смерті є одним з найпоширеніших у творчості японського письменника Харукі Муракамі. Танатологічні елементи (смерть, вмирання, вбивства, самогубства, танатологічна рефлексія) характерні як для його великої прози, так і для малих прозових жанрів. У більшості випадків мотиви смерті у текстах автора не є сюжетоформуючими, а несуть лише сугестивну функцію. Разом з тим у низці оповідань мотив смерті є центральним, і саме на основі таких текстів можна говорити про тяжіння Муракамі до танатологічних мотивів.  

Мотив смерті у «Пейзажі з праскою» виконує функцію лейтмотиву, і, в результаті, він стає темою оповіді. Так,  «Пейзаж з праскою»алегорична розповідь, що зображує суїцидальну ментальність депресивних індивідів, використовуючи як бекграунд руйнівний землетрус в Кобе. Історія описує ніч, де троє героїв (Дзюнко, Міяке та Кейсуке) спостерігають за полум'ям, що в тексті Муракамі сповнене символіки про життя і наслідків пережитих раніше травм. 

Глибока алегоричність зображеного робить «Пейзаж з праскою» об’єктом досліджень багатьох науковців в області психології. Зокрема, психолог Педро М. Тейшейра у своїй праці «Зображення самогубства у постмодерністській японській літературі і популярних культурних медіа» зазначає, що «Пейзаж з праскою» є частиною компіляції  «After the Quake» 1998 року, де розповіді були написані у відповідь на руйнівний землетрус 1995 року в Кобе, в той час, коли сприйняття смерті було особливо відчутним. Травма, що з’явилась внаслідок цієї трагедії, породила думки про смерть і сенс життя. І хоча в «Пейзажі з праскою» немає жодного прикладу самогубства, на думку дослідника історія являє собою алегорію життя і смерті.

Науковець зазначає, що багаття у тексті означає бажання жити. Зациклення Міяке на розведенні вогнищ – це своєрідний відчай у пошуці цього бажання. Його сон, де він повільно  помирає в холодильнику – це його почуття самотності, страху не бути врятованим в той час, коли він все більше хоче померти.

Те, що багаття уособлює бажання жити підтверджується, на мою думку, словами Міяке про те, що «погасне вогонь – стане холодно. Не захочеш, а прокинешся». Зважаючи на контекст, де персонажі говорять про самогубство, можна припустити, що Міяке під пробудженням має на увазі смерть. Тобто, коли Дзюнко засинає, вона вже не прокинеться в прямому сенсі, і це і є своєрідним іронічним поворотом в історії Муракамі. Ще один аргумент на користь цього – антитеза вогонь-холод, де холод уособлює смерть (смерть подорожнього у оповіданні Джека Лондона, смерть Міякі в холодильнику).

Деякі дослідники схиляються до думки, що занепокоєність двох головних персонажів (Дзюнко і Міяке) смертю є наслідком пережитої раніше трагедії. Літературознавець Вільям Темплін у статті «Постійність пам’яті: травма і подолання проблем у “Пейзажі з праскою”» пише про травматичні симптоми Дзюнко і Міякі з точки зору психоаналізу і опису травми у статті «Чорна діра травми» психіатрів Бесселя ван дер Колка і Александра МакФарлана. Вони описують здатність травматичного досвіду «впливати на психологічну, біологічну, і соціальну рівновагу людей до такої міри, що пам'ять про один конкретний випадок може зіпсувати всі інші події, повністю деформуючи оцінку теперішнього».

В.Темплін пише, що і Дзюнко, і Міяке страждають від постійних вторгнень спогадів про свої травматичні переживання і їх компульсивного повторного впливу. Реакція Міяке на травму – це втеча, байдужість. Щоразу, Коли Кейсуке чи Дзюнко згадують про землетрус, чи події з минулого, Міяке уникає відповіді, натомість випиває віскі. Так, хоча травматична подія продовжує контролює життя Міяке, він все ж намагається уникнути спогадів про неї. Натомість травматичний досвід Дзюнко проявляється в її нездатності зосередитися і постійному відволіканні. Вона згадує  свої дні в школі, коли вона „жодної справи не могла закінчити. Намагається зібратися, як раптом починає боліти голова, спирає дихання, збивається пульс. Навчання в школі перетворилося на справжні муки». Пізніше, стоячи перед багаттям, вона не здатна пояснити, що відчуває.

Антитезу світла-темряви, тепла-холоду можна трактувати як боротьбу героїв з психологічними травмами.

Як і деякі інші персонажі Муракамі, Міяке і Дзюнко бачать смерть як можливість втечі від страждань, присутніх в житті. Це яскраво видно на прикладі Дзюнко, яка по-своєму інтерпретує події, описані в розповіді «Багаття» Джека Лондона: вона описує головного героя як людину, що шукає смерті (всупереч традиційному трактуванню цього тексту): «Найважливіше в історії те, що та людина насправді шукала смерті. <…> Подорожній насправді прагнув смерті. Він знав, що такий кінець – саме для нього».

Муракамі зображує Дзюнко як людину, життя якої не має сенсу. Вона розповідає, що всередині вона зовсім пуста. І лише дивлячись на вогонь вона «щось відчула, щось дуже глибоке», тобто, знову ж, вогонь заповнює її порожнечу, наповнює її сенсом життя, є уособленням бажання жити.  

Назва твору – алегорична. Хоча праска посеред кімнати за великим рахунком і є тим, що тримає Міяке у цьому світі, насправді вона лише «підміна». В.Темплін зазначає, що подібно до того, як Джек Лондон думав, що він помре, втопившись у морі, а натомість «помер, залишившись на самоті в темному нічному морі, став алкоголіком, дозволив відчаю пронизувати своє тіло», Міяке припускається думки, що його передчуття смерті у холодильнику «це своєрідна підміна», яка іноді «перевершує реальність і стає чимось живим». Як і герой «Багаття» Джека Лондона, який передбачив власну смерть, Міяке визнає, що його передбачення смерті є бажанням померти.

Персонажі «Пейзажу з праскою» — і Дзюнко, і Міяке – шукають смерті. Такий висновок напрошується після прочитання фіналу тексту. Розповідаючи про «Багаття» Джека Лондона Дзюнко каже, що «подорожній насправді прагнув смерті. Він знав, що такий кінець – саме для нього». І вона аргументує свою думку:  «Якщо це не так, чому закінчення у розповіді – таке тихе і красиве?». Такий же фінал – тихий і красивий робить у своїй розповіді й Муракамі.

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте