Андрій Піддубний: "Для акторів сцена – це іконостас"
Заслужений артист України Андрій Піддубний ось уже 50 років поспіль виходить на театральну сцену. Він зіграв понад 170 персонажів як у класичних, так і сучасних п'єсах вітчизняних та зарубіжних драматургів. Сьогодні Андрій Васильович репетирує у рідному Чернівецькому академічному обласному музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської свою роль у виставі Віталія Денисенка «Панночка» за Гоголем, яку покажуть у середині березня.
« Від кожної ролі в характері актора щось залишається…»
— Андрію Васильовичу, в Чернівецькому театрі Ви працюєте з 1963 року. Сьогодні, у свої 75, продовжуєте виходити на сцену. У яких виставах зараз граєте?
— Я граю у виставах «Снігова королева», «Різдвяна ніч» за Гоголем, інколи у виставах «Пан мандатор», «Шельменко-денщик», дитячій виставі «Ще раз про Червону шапочку», у «Солодкій Дарусі», «Чарівній сопілці». Граю ті ролі, які підходять мені за віком. От, наприклад, у «Чарівній сопілці» у мене всього три фрази, але, як сказала режисер Людмила Скрипка: «Без Вас ця вистава не може відбутися». Я там граю покійного батька героїні і зачин вистави починається з моїх реплік.
— Сьогодні залишилось дуже мало акторів старшого покоління. Їм на заміну приходять молоді, у яких зовсім інша, своя театральна школа. Як Ви вважаєте, чи є різниця у грі молодших і старших акторів?
— Якщо говорити про старше покоління, то серед нас залишились лічені актори. На чоловічій стороні у нас всього двоє старших акторів, які ще працюють. На жіночій стороні актрис трохи більше, але я включаю сюди й нашого режисера Людмилу Скрипку.
Молоді актори грають не по-іншому. Якщо вистава цікава й заслуговує на увагу, то і старше, і молодше покоління грають однаково – цікаво, тоді вони на повну викладаються у виставі. Основний критерій – інтерес для глядача, і тут вже не важливо, як актори грають, по-старому чи по-новому. Є вистави, не буду називати які, у яких грали лише молоді актори – молода школа, але глядачам не сподобалось.
У нас була проблема з акторськими кадрами. Багато людей прийшло з училища мистецтв, але їх не готували бути акторами, їх готували бути режисерами масових дійств. Тому зараз у театрі вони поступово виховуються, перевчаються бути акторами.
— А чи важко входити в роль, «приміряти» на собі чиєсь життя?
— У театралів є таке правило: перед виставою забороняється повідомляти акторам новини про якісь життєві ситуації. Актору потрібно підготуватися – такого не буває, що за кулісами він щойно сміявся, а, вийшовши на сцену, починає грати трагічну роль. У роль входиш поступово, під час репетицій напрацьовуються певні підходи до ролі. У нас був такий випадок, коли перед виставою прийшла телеграма, що у актриси померла матір. Цю телеграму заховали до кінця вистави, а вже опісля повідомили.
— Особисто Вам які ролі більше до душі?
— Раніше у 60-х роках минулого століття, коли я ще вчився в театральній студії при Київському театрі оперети, викладачі говорили, що актор має бути синтетичним. Але споконвіку існує градація акторів: є герої, героїні, коміки, інженю… Роль потрібно підбирати, враховуючи характер актора, його здібності. Природжені коміки, наприклад, завжди дуже хочуть грати гострохарактерні ролі, проте їм це рідко вдається.
Якось, на зламі століть, у виставі «Майские ночи» мені довелось один час грати комічну роль дяка, а потім повернутися до ролі Левка. Так само у «Циганці Азі» спочатку грав Василя, а пізніше почав грати роль Апраша. Так вже вийшло, що найчастіше я виконую або вокальні ролі («Наталка-Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Сорочинський ярмарок», «Десь на півдні», «Полярна зоря», «Потрібна героїня», «Пан мандатор»), або суто драматичні («Чотири хрести на сонці», «Маска», «Дівчина гусара»).
Коли почав переходити на старші ролі, то однією з перших стала роль вчителя Лермана у «Дівчині гусара». Ця роль такого собі педанта мені дуже сподобалась. Ще одна роль, яку люблю, – скрипаля у виставі «Маска». Однією з улюблених вистав залишається «Наталка-Полтавка». Я б сьогодні повернувся до неї, але вже, звичайно, не у ролі Петра.
— Чи траплялося таке, що увійшовши в роль, було важко з неї вийти?
— Від кожної ролі у характері, поведінці щось залишається. Інколи актор вже не знає, де він сам. Після вистави треба скинути з себе те психологічне напруження і повернутися до реального життя. Треба розгримуватися, «випустити пар». На сцені доводиться і сваритися, і закохуватися по-справжньому, бо якщо ти працюєш тільки технічно, то в залі одразу відчують, що працюєш не серцем. За штатним розписом акторам дається 25 хвилин після вистави, щоб розгримуватися, перевдягтися і прийти до тями.
— Інколи акторам не подобається роль, яку для них обрав режисер. У Вас було таке, що відмовлялися від ролі?
— Знаєте, я застав дві епохи: радянську і післярадянську. В радянську епоху так було – подобається тобі чи не подобається, ти мусиш працювати, бо ти одержуєш за це зарплату. Зроби – а тоді скажи, що тобі це не подобається. Перед актором були юридичні зобов'язання.
Так, є ролі, які йдуть легко, – тоді працювати приємно. А є ролі, які не розумієш, вони не лягають на твою психіку. Тоді навіть режисер не може пояснити, в чому суть ролі. Немає того ключика, який би відкрив роль і змусив її «заговорити» ні в актора, ні в режисера.
«Актори –це теж діти, тільки «собачі»
— Раніше Ви займались і педагогічною діяльністю – вели театральні гуртки в школах. З дітьми взагалі важко працювати?
— Розумієте, тут двояка ситуація.У театрі працюєш з людьми, які мають професійну підготовку, вони розуміють, що до чого. Діти абсолютно не готові до всього цього, вони не знають театральних термінів. Тому доводиться вчити їх з азів. До того ж у школах немає справжніх декорацій. Але якщо дитина повірить тобі, то вона гратиме від душі, без фальші. Не знаючи акторського ремесла, діти не використовують й штампів. Дитина, як глина, – з неї можна зліпити все. Бували випадки, коли діти на заняттях в театральних гуртках «розкривалися», позбувалися своєї сором'язливості. Крім того, театральний гурток по-новому розкриває літературу для дітей. На уроках вони вчать, що таке тема, ідея, образ, а в гуртку на практиці проходять це, бо ж треба донести до глядача і тему, і ту ж ідею твору. Проте часто кажуть, що всі актори — це діти, тільки «собачі діти».
— А чи були випадки, коли діти після театральних гуртків йшли навчатись на акторів?
— Діти постійно розпитують про акторське ремесло, їм цікаво, як це – вчитись на актора. Один хлопець з п'ятої чернівецької школи після занять у театральному гуртку вступив до Кишинівського інституту вчитись на режисера. Він, бувало, на уроки не приходив, а прибігав на заняття гуртка.
— А чи хочуть актори бути режисерами? Ви, до прикладу, колись хотіли поставити свою виставу?
— Я навіть ставив! Мав драматичний гурток у п'ятій школі, де займався режисурою. Моя сценічна партнерка народна артистка Ольга Ільїна, яка за спеціальністю актриса, теж поставила кілька вистав. Серед них – дитяча вистава «Кіт у чоботях», «Заміж тільки за Ернеста», «Наймичка». Дуже яскравий приклад – Людмила Скрипка, яка теж за спеціальністю актриса, але зайнялась режисурою.
Чому деякі актори йдуть на це? Тому що вони бачать матеріал інакше ніж режисер. Дехто не згодний з репертуаром, вносить свої правки. Навіть молоді актори через низькі зарплати вдаються до заробітку, працюючи як режисери. Ставлять вистави і в Чернівцях, і в районах.
«Я не думаю, що театр зникне»
— У театральному житті, мабуть, часто трапляються якісь курйози, кумедні випадки. У Вас бувало щось подібне?
— Такі випадки, звичайно, трапляються. Були вони і в мене. Наприклад, 1967 року ми гастролювали в Казані, працювали в оперному театрі. Гастролі закривали концертом, на якому я співав сольні пісні. Концерт вела Валентина Зимня. Оголошуючи мій виступ, вона помилилася і сказала: «Анатолій Кос-Анатольський, „Ой, ти дівчино, з горіха… око“, виконує артист Андрій Піддубний» і втекла за куліси. А мені ж виходити і співати! Я вийшов і проспівав всю пісню із закритими очима.
А у Смоленську в 1965 році ми поїхали до району з виїзною виставою «Цілюще яблучко». Після першої дії підійшла вихователька і сказала: «Играйте на русском языке, дети ничего не понимают». Я тоді грав роль англійського лікаря, і поки стояв за кулісами, швиденько все собі переклав. Але, вийшовши на сцену, чомусь забув слова і сказав, що дочку короля потрібно лікувати холодом, бо «мясо в тепле псуётся». Актриса, яка грала роль королеви, дуже довго мені потім те «псуётся» згадувала. Було багато таких випадків, про які соромно зараз розказувати.
— Сьогодні театральне мистецтво витісняють кінотеатри, телебачення… Відтак, на Ваш погляд, чи потрібно популяризувати театр у суспільстві?
— Театр з'явився на зорі суспільства, і разом з ним розвивався, формувався. З'являються нові види мистецтва — кіно, естрада, які дуже багато беруть від театру. Він же, у свою чергу, теж бере щось від естради. Тому я не думаю, що театр зникне через брак глядачів, адже він пристосовується до вимог часу. Проте популяризувати театр не завадить. Як-от з дитинства привчати дітей до театру. Треба виховувати свого глядача. Нещодавно ми зустрічалися з дітьми у багатьох школах, розмовляли з ними, запитували, що їм подобається. Ми намагаємось прищепити їм любов до театральної класики.
Режисер Василь Василько у 40-х роках минулого століття започаткував так званий «Буковинський літопис» – запропонував показувати зі сцени буковинцям буковинців. Він поставив «Землю» Кобилянської, пізніше Борис Борін поставив «У неділю рано зілля копала». Це дуже цінний досвід того, як можна привабити глядача.
Сьогодні театр повинен вижити. Тому він експлуатується для різних концертів, урочистих подій тощо. Проте це стирає секрети театрального мистецтва. У церкві – чи всі ми ходимо за іконостас? Ні. Для акторів сцена – це той самий іконостас, проте на нього виходять нині усі, хто хоче. Загадкова театральна аура виноситься з театру. Поки що, на жаль, іншого виходу немає – щоб вижити, потрібні гроші.
— Ви як актор, можливо, помічали, від чого залежить успіх п'єси?
— Успіх залежить від того, чи потрапляє глядач у тему вистави. До прикладу, «Дивна місіс Севідж» – розкішна п'єса з розкішною темою – стосунки між батьками і дітьми. Батьки, які приходять на цю виставу, сприймають її добре, бо бачать там себе. Класику, як не дивно, більше любить молодь. Наприклад, п'єсу «Шельменко-денщик» молодь сприймає краще ніж старші люди. Вона жвавіша, не зациклена на чомусь. Але бувають вистави, які не можуть «розколихати» глядача. Для режисера важливо знайти у виставі ті соціальні моменти, які пов'язані з життям глядачів. Якщо глядачам вистава не подобається, вони просто встають і йдуть, словом – голосують ногами.
« Від кожної ролі в характері актора щось залишається…»
— Андрію Васильовичу, в Чернівецькому театрі Ви працюєте з 1963 року. Сьогодні, у свої 75, продовжуєте виходити на сцену. У яких виставах зараз граєте?
— Я граю у виставах «Снігова королева», «Різдвяна ніч» за Гоголем, інколи у виставах «Пан мандатор», «Шельменко-денщик», дитячій виставі «Ще раз про Червону шапочку», у «Солодкій Дарусі», «Чарівній сопілці». Граю ті ролі, які підходять мені за віком. От, наприклад, у «Чарівній сопілці» у мене всього три фрази, але, як сказала режисер Людмила Скрипка: «Без Вас ця вистава не може відбутися». Я там граю покійного батька героїні і зачин вистави починається з моїх реплік.
— Сьогодні залишилось дуже мало акторів старшого покоління. Їм на заміну приходять молоді, у яких зовсім інша, своя театральна школа. Як Ви вважаєте, чи є різниця у грі молодших і старших акторів?
— Якщо говорити про старше покоління, то серед нас залишились лічені актори. На чоловічій стороні у нас всього двоє старших акторів, які ще працюють. На жіночій стороні актрис трохи більше, але я включаю сюди й нашого режисера Людмилу Скрипку.
Молоді актори грають не по-іншому. Якщо вистава цікава й заслуговує на увагу, то і старше, і молодше покоління грають однаково – цікаво, тоді вони на повну викладаються у виставі. Основний критерій – інтерес для глядача, і тут вже не важливо, як актори грають, по-старому чи по-новому. Є вистави, не буду називати які, у яких грали лише молоді актори – молода школа, але глядачам не сподобалось.
У нас була проблема з акторськими кадрами. Багато людей прийшло з училища мистецтв, але їх не готували бути акторами, їх готували бути режисерами масових дійств. Тому зараз у театрі вони поступово виховуються, перевчаються бути акторами.
— А чи важко входити в роль, «приміряти» на собі чиєсь життя?
— У театралів є таке правило: перед виставою забороняється повідомляти акторам новини про якісь життєві ситуації. Актору потрібно підготуватися – такого не буває, що за кулісами він щойно сміявся, а, вийшовши на сцену, починає грати трагічну роль. У роль входиш поступово, під час репетицій напрацьовуються певні підходи до ролі. У нас був такий випадок, коли перед виставою прийшла телеграма, що у актриси померла матір. Цю телеграму заховали до кінця вистави, а вже опісля повідомили.
— Особисто Вам які ролі більше до душі?
— Раніше у 60-х роках минулого століття, коли я ще вчився в театральній студії при Київському театрі оперети, викладачі говорили, що актор має бути синтетичним. Але споконвіку існує градація акторів: є герої, героїні, коміки, інженю… Роль потрібно підбирати, враховуючи характер актора, його здібності. Природжені коміки, наприклад, завжди дуже хочуть грати гострохарактерні ролі, проте їм це рідко вдається.
Якось, на зламі століть, у виставі «Майские ночи» мені довелось один час грати комічну роль дяка, а потім повернутися до ролі Левка. Так само у «Циганці Азі» спочатку грав Василя, а пізніше почав грати роль Апраша. Так вже вийшло, що найчастіше я виконую або вокальні ролі («Наталка-Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Сорочинський ярмарок», «Десь на півдні», «Полярна зоря», «Потрібна героїня», «Пан мандатор»), або суто драматичні («Чотири хрести на сонці», «Маска», «Дівчина гусара»).
Коли почав переходити на старші ролі, то однією з перших стала роль вчителя Лермана у «Дівчині гусара». Ця роль такого собі педанта мені дуже сподобалась. Ще одна роль, яку люблю, – скрипаля у виставі «Маска». Однією з улюблених вистав залишається «Наталка-Полтавка». Я б сьогодні повернувся до неї, але вже, звичайно, не у ролі Петра.
— Чи траплялося таке, що увійшовши в роль, було важко з неї вийти?
— Від кожної ролі у характері, поведінці щось залишається. Інколи актор вже не знає, де він сам. Після вистави треба скинути з себе те психологічне напруження і повернутися до реального життя. Треба розгримуватися, «випустити пар». На сцені доводиться і сваритися, і закохуватися по-справжньому, бо якщо ти працюєш тільки технічно, то в залі одразу відчують, що працюєш не серцем. За штатним розписом акторам дається 25 хвилин після вистави, щоб розгримуватися, перевдягтися і прийти до тями.
— Інколи акторам не подобається роль, яку для них обрав режисер. У Вас було таке, що відмовлялися від ролі?
— Знаєте, я застав дві епохи: радянську і післярадянську. В радянську епоху так було – подобається тобі чи не подобається, ти мусиш працювати, бо ти одержуєш за це зарплату. Зроби – а тоді скажи, що тобі це не подобається. Перед актором були юридичні зобов'язання.
Так, є ролі, які йдуть легко, – тоді працювати приємно. А є ролі, які не розумієш, вони не лягають на твою психіку. Тоді навіть режисер не може пояснити, в чому суть ролі. Немає того ключика, який би відкрив роль і змусив її «заговорити» ні в актора, ні в режисера.
«Актори –це теж діти, тільки «собачі»
— Раніше Ви займались і педагогічною діяльністю – вели театральні гуртки в школах. З дітьми взагалі важко працювати?
— Розумієте, тут двояка ситуація.У театрі працюєш з людьми, які мають професійну підготовку, вони розуміють, що до чого. Діти абсолютно не готові до всього цього, вони не знають театральних термінів. Тому доводиться вчити їх з азів. До того ж у школах немає справжніх декорацій. Але якщо дитина повірить тобі, то вона гратиме від душі, без фальші. Не знаючи акторського ремесла, діти не використовують й штампів. Дитина, як глина, – з неї можна зліпити все. Бували випадки, коли діти на заняттях в театральних гуртках «розкривалися», позбувалися своєї сором'язливості. Крім того, театральний гурток по-новому розкриває літературу для дітей. На уроках вони вчать, що таке тема, ідея, образ, а в гуртку на практиці проходять це, бо ж треба донести до глядача і тему, і ту ж ідею твору. Проте часто кажуть, що всі актори — це діти, тільки «собачі діти».
— А чи були випадки, коли діти після театральних гуртків йшли навчатись на акторів?
— Діти постійно розпитують про акторське ремесло, їм цікаво, як це – вчитись на актора. Один хлопець з п'ятої чернівецької школи після занять у театральному гуртку вступив до Кишинівського інституту вчитись на режисера. Він, бувало, на уроки не приходив, а прибігав на заняття гуртка.
— А чи хочуть актори бути режисерами? Ви, до прикладу, колись хотіли поставити свою виставу?
— Я навіть ставив! Мав драматичний гурток у п'ятій школі, де займався режисурою. Моя сценічна партнерка народна артистка Ольга Ільїна, яка за спеціальністю актриса, теж поставила кілька вистав. Серед них – дитяча вистава «Кіт у чоботях», «Заміж тільки за Ернеста», «Наймичка». Дуже яскравий приклад – Людмила Скрипка, яка теж за спеціальністю актриса, але зайнялась режисурою.
Чому деякі актори йдуть на це? Тому що вони бачать матеріал інакше ніж режисер. Дехто не згодний з репертуаром, вносить свої правки. Навіть молоді актори через низькі зарплати вдаються до заробітку, працюючи як режисери. Ставлять вистави і в Чернівцях, і в районах.
«Я не думаю, що театр зникне»
— У театральному житті, мабуть, часто трапляються якісь курйози, кумедні випадки. У Вас бувало щось подібне?
— Такі випадки, звичайно, трапляються. Були вони і в мене. Наприклад, 1967 року ми гастролювали в Казані, працювали в оперному театрі. Гастролі закривали концертом, на якому я співав сольні пісні. Концерт вела Валентина Зимня. Оголошуючи мій виступ, вона помилилася і сказала: «Анатолій Кос-Анатольський, „Ой, ти дівчино, з горіха… око“, виконує артист Андрій Піддубний» і втекла за куліси. А мені ж виходити і співати! Я вийшов і проспівав всю пісню із закритими очима.
А у Смоленську в 1965 році ми поїхали до району з виїзною виставою «Цілюще яблучко». Після першої дії підійшла вихователька і сказала: «Играйте на русском языке, дети ничего не понимают». Я тоді грав роль англійського лікаря, і поки стояв за кулісами, швиденько все собі переклав. Але, вийшовши на сцену, чомусь забув слова і сказав, що дочку короля потрібно лікувати холодом, бо «мясо в тепле псуётся». Актриса, яка грала роль королеви, дуже довго мені потім те «псуётся» згадувала. Було багато таких випадків, про які соромно зараз розказувати.
— Сьогодні театральне мистецтво витісняють кінотеатри, телебачення… Відтак, на Ваш погляд, чи потрібно популяризувати театр у суспільстві?
— Театр з'явився на зорі суспільства, і разом з ним розвивався, формувався. З'являються нові види мистецтва — кіно, естрада, які дуже багато беруть від театру. Він же, у свою чергу, теж бере щось від естради. Тому я не думаю, що театр зникне через брак глядачів, адже він пристосовується до вимог часу. Проте популяризувати театр не завадить. Як-от з дитинства привчати дітей до театру. Треба виховувати свого глядача. Нещодавно ми зустрічалися з дітьми у багатьох школах, розмовляли з ними, запитували, що їм подобається. Ми намагаємось прищепити їм любов до театральної класики.
Режисер Василь Василько у 40-х роках минулого століття започаткував так званий «Буковинський літопис» – запропонував показувати зі сцени буковинцям буковинців. Він поставив «Землю» Кобилянської, пізніше Борис Борін поставив «У неділю рано зілля копала». Це дуже цінний досвід того, як можна привабити глядача.
Сьогодні театр повинен вижити. Тому він експлуатується для різних концертів, урочистих подій тощо. Проте це стирає секрети театрального мистецтва. У церкві – чи всі ми ходимо за іконостас? Ні. Для акторів сцена – це той самий іконостас, проте на нього виходять нині усі, хто хоче. Загадкова театральна аура виноситься з театру. Поки що, на жаль, іншого виходу немає – щоб вижити, потрібні гроші.
— Ви як актор, можливо, помічали, від чого залежить успіх п'єси?
— Успіх залежить від того, чи потрапляє глядач у тему вистави. До прикладу, «Дивна місіс Севідж» – розкішна п'єса з розкішною темою – стосунки між батьками і дітьми. Батьки, які приходять на цю виставу, сприймають її добре, бо бачать там себе. Класику, як не дивно, більше любить молодь. Наприклад, п'єсу «Шельменко-денщик» молодь сприймає краще ніж старші люди. Вона жвавіша, не зациклена на чомусь. Але бувають вистави, які не можуть «розколихати» глядача. Для режисера важливо знайти у виставі ті соціальні моменти, які пов'язані з життям глядачів. Якщо глядачам вистава не подобається, вони просто встають і йдуть, словом – голосують ногами.
0 коментарів