Живу, тихо стікаючи кров'ю

Фільм «Зал самогубців» я подивилась ще кілька років тому, та вчора, помітивши в календарі дату «10 вересня — Всесвітній день запобігання самогубствам», знову згадала про нього. Цей фільм, насамперед, — яскравий приклад того, що польський кінематограф хоче і може впевнено йти вперед; того, що він поступово входить у розряд якісних європейський фільмів. І певний психологічний реалізм таких фільмів вимагає свідомого, мислячого глядача, оскільки вони торкаються особистісних питань у сучасному суспільстві. У «Залі самогубців» сплелися відразу кілька взаємопов'язаних проблем, таких як спроба втекти від об'єктивної реальності, протистояння окремої особи і суспільства, вплив цього суспільства на формування світогляду. 
Центральною темою фільму стає втрата власного «Я» під впливом чужих амбіцій. Головний герой Домінік сильно залежить від думки оточуючих, для нього важливо завжди бути на висоті, тому, коли він робить промах — падіння стає занадто болючим. Хлопець важко переживає глузування тих, хто ще вчора захоплювався ним. Через свій юнацький максималізм Домінік гіперболізовано сприймає дійсність, його емоції виходять назовні і роблять його схожим на оголений провід — навіть найменший дотик викликає в ньому бурхливу реакцію.
За цей оголений провід і схопилася Сільвія. Вона з'явилася в житті Домініка, коли він був найвразливіший. Вона знайшла в ньому себе і розділила його біль нерозуміння. Впустивши в свою душу Сільвію, Домінік закривається, залишивши у своєму світі тільки її. Не усвідомлюючи цього, вона отримала необмежену владу над його вчинками. Сільвія затягує Домініка в свою вигадану реальність, де можна сховатися від жорстокої дійсності, де вони самі створюють правила. У цьому світі Домінік стає лідером, натомість закривається від світу реального. Навіть на найменші спроби проникнути сюди Домінік відповідає агресією, він відсторонюється від батьків, залишаючи місце для віртуальних відносин — віртуальної дружби, віртуальної прихильності, віртуальної любові. Однак, відсторонитися від реальності повністю він не може — це неможливо фізично. Ці світи постійно взаємодіють, і в певний момент Домінік вже не може їх розрізняти. Об'єктивна реальність зливається з віртуальною.
Це призводить до трагедії. Те, що для інших відвідувачів «Залу самогубців» є лише грою, Домінік сприймає як реальність, комп'ютерний світ стає для нього життям.
… І смертю.
Кожен по-своєму винен в цьому. Батьки, які зациклилися на власних проблемах і забули, як важко бути підлітком. Однокласники, які відвернулись від Домініка і втоптали його в бруд за найменший промах. Лікарі, для яких здоров'я пацієнтів безпосередньо залежить від виплаченої їм суми. І Сільвія, яка жила в своєму вигаданому світі, забувши, що за стінами кімнати є люди, здатні відчувати біль не тільки фізичний.
А Домінік жив, тихо стікаючи кров'ю. І кровоточило у нього не тіло, а душа.
Домінік хотів жити. Він любив це життя, не розумів, як можна позбавити себе цього найбільшого дару. Він хотів віддавати себе іншим. Але так само сильно він любив Сільвію.
Похвали заслуговують актори, які вміло змогли передати складну емоційну палітру головних героїв. Приємно вразив Якуб Гершал, який зіграв головну роль. Страх, відчай, відчуття безвиході Домініка він передав так переконливо, що глядачі співпереживають разом з ним протягом усього фільму. Варто відзначити і професіоналізм операторської роботи та монтажу. Фільм не перевантажений загальними планами і пейзажами, дія на екрані динамічна, сюжет постійно розгортається. Та й графіка комп'ютерної гри залишає приємне враження. Не можна не сказати і про музичне оформлення. Саундтреки вдало підкреслюють дію на екрані і надають йому емоційну виразність. Серед решти вгадуються композиції Billy Talent, Wet Fingers і Stereo Total. Загалом, фільм життєвий і актуальний. Він залишає після перегляду сильне враження і наводить на думку — може біля тебе, зовсім поруч, хтось живе, тихо стікаючи кров'ю ...